Молюски

Молюски

1. Черевоногі молюски. Особливості будови і фізіології організму.  Умови проживання.

Клас черевоногі молюски налічує близько 90 тис. видів; у фау­ні їх більше 1000, з них на Україні — понад 200.

Заселяють слимаки різні зони морів та океанів, прісні водо­йми; деякі живуть на суші, пристосувавшись навіть до суворих умов пустині та гірських вершин.

Тіло асиметричне, з добре вираженою головою. Нога з широ­кою підошвою. Черепашка (1,5—250 мм) спіральне закручена, іноді недорозвинена або зовсім редукована. На голові розташовані 1—2 пари щупалець. У більшості видів добре розвине­ні очі, статоцисти та осфрадії. У глотці знаходяться рогові щеле­пи та терка (радула, вкрита рядами міцних хітинових зубчиків. Ці органи служать для механічного подрібнення та зіскоблюван­ня їжі. Розвинені слинні залози. Кишки утворюють петлеподібний вигин, анальний отвір міститься над головою або збоку від неї, на правому боці тіла.

Живлення черевоногих різнома­нітне. Є серед них фітофаги (голі слиз-ні, виноградний і садовий слимаки та ін.), хижаки (мурекси, насси, рапани та ін.), більшість — всеїдні форми.

Органами дихання є зябра (для більшості) та легені.

Розмноження статеве. Мор­ські форми здебільшого різностатеві, а прісноводні та наземні — гермафродити. Запліднення внутрішнє. Розвиток пря­мий або з метаморфозом, личинка па­русник (велігер).

Серед морських черевоногих перева­жають літоральні форми, проте є й такі, що опускаються на знач­ну глибину. У Чорному та інших морях поширена пагела, або .морське 6*лкх?м,е; вона міцно прикріплюється до прибережних скель своєю ногою (буває, треба прикласти силу в десятки кіло­грамів, щоб відірвати цього молюска від субстрату).

У ставках, невеликих озерах, старорічищах водиться ставковик звичайний (озерним), який досягає розмірів 68—70 мм. За допомогою ноги він переміщується не лише по твердому субстра­ту, але й по плівці поверхневого натягу води. Дихає за допомогою легенів атмосферним повітрям, тому періодично піднімається на поверхню, щоб набрати в мантійну порожнину запас повітря. При зниженні тем­ператури вод до 6—8 °С ставковий починає дихати киснем, розчинним у воді, тоді його легеня функціонує як зябра. За способом живлення ставковик звичайний — всеїдна тварина: поїдає рослинну, тварин­ну їжу, а також і трупи.

Експериментальне доведено, що при високій щільності популя­ції продукти метаболізму пригнічуюче діють на кожну особину, затримуючи її ріст. Тому в густо заселених басейнах розвиваю­ться дрібні екземпляри.

У невеликих прісних водоймах поширені котушки, калюжниці, бітинії.  Котушки, живлячись мікроскопічними водоростями (вони їх зскрібають теркою з поверхні водяних рослин та підводних предметів), є бажаними мешканцями акваріумів як біо­логічні санітари.

Усі ці молюски можуть витримувати пересихання водойм, ви­діляючи при цьому щільну плівку, яка закриває вхід у чере­пашку.

Наземні молюски витримують значні температурні коливання. У південних широтах влітку, а в північних — взимку вони впада­ють у стан анабіозу.

У південних та західних областях СРСР, в тому числі й на Україні, поширений наземний молюск виноградний слимак . Активний вночі, завдяки чому зменшуються втрати води з організму. Належить до фітофагів, живлячись листям виногра­ду та плодових дерев. Яйця відкладає в ямку, яку викопує за до­помогою ноги. За літо буває 2—3 кладки по 20—25 яєць. Восени із зниженням температури до 8—10° впадає у сплячку. Для цього він заривається у землю або ховається під мох чи опале листя; вхід у черепашку закриває твердою вапняковою кришечкою (епіфрагмою), яку виділяє мантія.

Наземний спосіб життя ведуть голі слизні, типовими пред­ставниками яких є польовий та садовий слизні.

Характерна ознака цих молюсків — відсутність зовнішньої черепашки.

Вона у них рудиментарна, у вигляді невеликої вапнякової пла­стинки овальної форми; зовні обростає мантією. Дихають голі слизні атмосферним повітрям за допомогою легені (дихальна по­рожнина під мантією). У шкірі є численні слизові залози, секрет яких має захисне значення. При зниженні вологості і високій тем­пературі ці тварини гинуть. Тому вони населяють такі біотопи, де є достатня кількість вологи, і ведуть присмерковий та нічний спосіб життя, ховаючись на день у ґрунт та в різні укриття. По­сушливого літа, коли вологість ґрунту падає до 30—35 %, слизні втрачають масу, стають в'ялими, а при зниженні вологості до 10—15% і температурі до 30 °С — гинуть. У сприятливих для них умовах (вологе літо, тепла осінь) спостерігається різке зро­стання чисельності цих тварин. Вони інтенсивно розмножуються протягом літа, відкладаючи у ґрунт та різні укриття до 500 яєць, з яких через 2—3 тижні виходить молодь, що вже через півтора місяця стає статевозрілою. У роки масового розмноження голі слизні завдають відчутної шкоди посівам зернових культур, а та­кож рослинам саду та городу. Зиму проводять у стані заціпенін­ня в ґрунті, зариваючись на глибину до 0,5 м.

2. Молюски двостулкові. Особливості фізіології

і будови організму. Умови проживання

У світовій фауні відомо близько 15 тис. видів двостулкових в межах СРСР — до 5000, з них) на Україні —близько 80

Двостулкові населяють гідросферу від літоралі до океанічних западин (10,8 км). Особливо велика біомаса цих тварин у при­бережних мілководних зонах На суші не зустрічаються.

Розміри варіюють від 2—3 мм до 1,5 м  (тридакна).

Двостулкові молюски мають білатеральну симетрію, їх черепашка складається із двох стулок, з'єднаних еластичною зв'язкою (лігаментом), а у деяких видів і за допомогою замка (зубців і заглибин на стулках). Стулки закриваються при скоро­ченні м'язів — замикачів. Ріст черепашки відбувається нерівно­мірно, що залежить від пори року й умов навколишнього середо­вища. Внаслідок цього утворюються смуги приросту, за якими можна визначити вік молюска. Передній край черепашки тупий, задній — загострений

На нижньому боці між розкритими стулками висувається м'я­зова нога — орган переміщення молюска. Чимало молюсків, ко­ристуючись ногою, зариваються в мул або пісок У багатьох мор­ських представників класу в нозі є бісусна залоза, що виділяє речовину — бісус, за допомогою якого молюск прикріплюється до підводних предметів.

Мантійна порожнина з'єднуєть­ся із навколишнім середовищем двома сифонами: ввідним, або зябровим, крізь який надходить вода, і вивідним, або клоакальним, крізь який вода виходить назовні. Надходження води забезпечується рухом вієчок епітелію, що вкри­ває мантію, зябра і сифони Голова редукована.

У зв'язку з малорухливим способом життя органи чуття роз­винені слабко Біля основи зябер є осфрадії, а в нозі — статоцисти У деяких по краю мантії розташовані очі.

Рот знаходиться на передньому кінці тіла, над основою ноги. По боках від нього — ротові лопаті, війки яких підганяють ча­стки їжі до ротового отвору. Слинні залози не розвинені.

Живляться двостулкові пасивно, переважно детритом, планк­тонними організмами, бактеріями, які потрапляють у мантійну порожнину разом із водою. Дихають за допомогою зябер, що роз­ташовані в мантійній порожнині по обидва боки від ноги Для живлення і дихання двостулкові молюски пропускають крізь своє тіло велику кількість води, яка крізь ввідний сифон всмоктується у мантійну порожнину і фільтрується крізь зябра. Кисень, розчинений у воді, надходить у кровоносні судини зябер, а завислі у воді часточки осідають на їх слизовій оболонці. Вієчки, розташо­вані на зябрах, гонять слиз із осілими часточками вперед, до ро­тового отвору. Все їстівне (мікроскопічні рослини і тварини, орга­нічні рештки) надходять до органів травлення, а неорганічні ре­човини окутуються слизом і виводяться назовні через вивідний сифон.

Більшість двостулкових — різностатеві тварини. Протоки сі­м'яників і яєчників відкриваються в мантійну порожнину. Заплід­нення яєць зовнішнє.

Розвиток у більшості видів із метаморфозом. Личинка мор­ських форм — парусник — подібна до трохофори кільчастих чер­вів. Личинки прісноводних молюсків — глохідії — паразитують на зябрах риб. За допомогою личинкової стадії ці малорухливі тва­рини розселяються у гідросфері

У наших проточних водоймах на піскуватих відмілинах зуст­річається перлівниця звичайна (довжина від 9 до 14,5 см, висо­та до 4 см). Стулки в неї товстостінні, з добре розвиненим перла­мутровим шаром; закриваються за допомогою замка.

У стоячих водоймах з мулистим дном поширена жабурниця звичайна (довжина до 20 см). Черепашка у жабурниці ширша й округліша, ніж у перлівниці, тонкостінна, без замка. Рухаються ці тварини дуже повільно (1 —1,5 м за годину). Восени зариваю­ться у ґрунт дна, де й проводять зиму в стані заціпеніння. Три­валість життя цих молюсків в середньому 15 років.

У морях поширені мідії, морські гребінці, устриці, які вживаються в їжу. Мідії належать до довгожителів  (окремі види живуть до 100 років), вони є численними у Чорному, Азовському та інших морях. Ведуть сидячий спосіб життя, прикріплюючись бісусними нитками до субстрату. Зустрі­чаються на глибині від 9 до 78 м.

Звичайна мідія витримує значні коливання солоності води й опріснення до 3%о (0,3 %). Однак якщо вона постійно живе при зниженій солоності, то росте повільно і розміри її значно змен­шуються. Цей молюск належить до евритермних організмів: влітку на літоралі сильно прогрівається сонцем, а взимку в суворих умовах Білого і Баренцевого морів може навіть промерзати, за­лишаючись живим.

Із зростанням сонячної активності швидкість росту мідії змен­шується в 2—2,5 рази, а в роки з низькою активністю ріст найінтенсивніший.

У морях поширена звичайна, або їстівна устриця. У Балтійському морі її немає, бо солоність води понижена. Уст­риці здебільшого живуть на камінні та піщано-кам'янистих ґрунтах, приростаючи своїми стулками до субстрату на глибині від 1 до 50—70 м. Вони дуже чутливі до температури води, особливо в період розмноження, що відбувається при температурі 18—20 °С. Мінімальна солоність, при якій можуть жити ці тварини,— не нижче 12 %о. Солоність впливає і на їхній ріст та смакові яко­сті. При високому вмісті солей (до 35 %) вони ростуть добре, проте м'ясо їх стає жорстким і неприємним на смак. Найжирнішими та найсмачнішими вони бувають при солоності між 20 і 30%о—-у місцях, де спостерігається незначне опріснення моря річковими водами. Устриці дуже чутливі також до чистоти води та вмісту у ній кисню. Часто гинуть при заносі їх піском та му­лом під час шторму.

Великі устричні банки (місця скупчення) є вздовж Кримського та Кавказького узбереж Чорного моря.

3. Головоногі молюски. Загальна характеристика.

 Прогресивні риси організації.

Відомо близько 600 сучасних видів, із них у далекосхідних морях зустрічається 27 Вони можуть жити лише у водах із високою солоністю (не менше 33 %о)- тому їх немає в Чорному та Азовському морях.

Розміри — від 15 см до І8 м. Тіло їхнє білатерально-симетрич­не, розділене на голову і тулуб. Передня частина ноги видозмі­нилася в щупальця  (“руки”), які оточують рот. Кіль­кість щупалець неоднакова: у восьминогів , або спрутів, їх 8, у кальмарів, каракатиць — 10, а в наутилуса — близько 40. Задня частина ноги утворює лійку, що з'єднує порожнину мантії із нав­колишнім середовищем. Молюск через лійку сильним струменем виштовхує воду із мантійної порожнини, що спричинює рух тіла у протилежний бік (гідрореактивний рух). У більшості головоно­гих є внутрішній хрящовий скелет, який захищає цент­ральну нервову систему. Нервова система головоногих складніша, ніж в інших безхребетних. Ганглії великих розмірів і утворюють спільну навкологлоткову нервову масу. У восьминогів є зачат­ки кори із клітин сірої речовини. У головоногих добре розви­нені органи чуття: є осфрадії, нюхові ямки, статоцисти та очі, які за своєю будовою нагадують, органи зору ссавців. У гігантського спрута діаметр ока до 40 см.

За способом живлення головоногі — хижаки. Свою здобич во­ни схоплюють і утримують щупальцями, на яких у 2—3 ряди роз­ташовані присоски, а в деяких і гачки. Присоска діаметром у З см може утримувати масу до 3,5 кг. Головоногі можуть про­ковтнути лише подрібнену їжу, бо стравохід їх оточений нерво­вими гангліями. У подрібненні їжі беруть участь рогові щелепи

(«дзьоб»)  та  терка  (радула).  Розвинені  також  печінка  та  під­шлункова залоза.

На відміну від інших молюсків у головоногих кровоносна си­стема майже замкнена: у багатьох місцях артерії крізь капіляри переходять безпосередньо у вени. Крім основного серця, трьох-камерного, що переганяє кров по тілу, є ще два зябрових серця, які проштовхують її крізь зябра. Кров блакитна, бо замість ге­моглобіну містить гемоціанін, до складу якого входить мідь. Го­ловоногі мають здатність змінювати забарвлення свого тіла за­лежно від навколишнього середовища, а також при збудженні. Ця здатність зумовлюється наявністю в шкірі пігментних клі­тин — хроматофорів, які можуть рефлекторно розтягуватись або звужуватись під дією спеціальних м'язів — розширювачів.

Важливого захисного значення набуває здатність цих тварин виробляти в чорнильній залозі речовину, що має наркотичні вла­стивості і забарвлює воду в темні кольори.

Головоногі — різностатеві організми. У межах класу спостері­гається як зовнішнє, так і внутрішнє запліднення з відкладанням яєць, а також живородіння. У багатьох видів виражена турбота про потомство з боку самок.

До класу головоногих молюсків належать кальмари, карака­тиці, восьминоги.

Більшість  кальмарів  входить  до  складу  нектону Тіло  їх обтічної  форми,  циліндричне;  шкіра  виділяє  слиз,  що зменшує тертя під час реактивного  руху у воді. Маневруючи за допомогою  плавців  хвоста   і  щупалець,  кальмари  розвивають швидкість до 70 км/год  (в середньому —ЗО—55 км/год). Є серед кальмарів і абісальні форми, наприклад, архітевтис, який дося­гає великих розмірів: довжина тіла разом зі щупальцями — до 18 м, маса — близько 8 т, а діаметр кожної присоски — до 20 см. У деяких глибоководних кальмарів є телескопічні очі, в інших — органи світіння — фотофори.

Каракатиці належать до бентосних форм.  На відміну від кальмарів тіло у них сплющене зверху вниз. На спинному боці, під мантією, знаходиться рудимент раковини у вигляді по­ристої пластинки. Вона дуже міцна, що дає змогу каракатиці ви­тримувати високий тиск.

Серед восьминогів є глибоководні бентосні форми, а також пе­лагічні, які живуть у товщі води. У глибоководних щупальця з'єднані перетинками, утворюючи дзвін.