Гідросфера.

Гідрос­фе­ра — вод­на обо­лон­ка Землі. Во­да, як і повітря, є ос­но­вою жит­тя на Землі. Во­на впли­ває на всі про­цеси, які відбу­ва­ють­ся на Землі. Це най­по­ширеніша ре­чови­на в при­роді. Тіло лю­дини на 65 % скла­даєть­ся з во­ди, а во­дорості — на 95-99 %. Во­да є ак­тивним учас­ни­ком тво­рен­ня рельєфу та кліма­ту на­шої пла­нети.

Во­да на Землі пе­ребу­ває в трь­ох ста­нах: в рідко­му стані,  у твер­до­му стані (лід. сніг), у га­зоподібно­му стані, во­дяній парі. Во­да є в кож­но­му ку­точ­ку на­шої пла­нети, навіть у пус­телі в повітрі є во­дяна па­ра. Во­да ут­во­рює од­ну з по­туж­них зем­них обо­лонок. Гідрос­фе­ра— це вод­на обо­лон­ка Землі, яку ут­во­рю­ють Світо­вий оке­ан, во­ди су­ходо­лу, во­да в ат­мосфері.

Гідрос­фе­ра зай­має 71% по­верхні Землі. Во­на сфор­му­вала­ся май­же 4 м.лрд років то­му. Біль­шу час­ти­ну її ста­новить со­лона во­да оке­анів і морів. Ли­ше 2,6 % при­падає на прісну во­ду су­ходолу й ат­мосфе­ри. Час­ти­на за­пасів прісної во­ди скон­цен­тро­вана в льодо­виках у твер­до­му стані, час­ти­на пе­ребу­ває в по­рах і по­рож­ни­нах гірсь­ких порід, іншу час­ти­ну ста­нов­лять по­вер­хневі во­ди озер, боліт і річок. В ат­мосфері містять­ся водяна па­ра, кра­пель­ки во­ди та крис­та­лики ль­оду.

Кру­го­обіг во­ди в при­роді. Під впли­вом енергії Сон­ця во­да лег­ко пе­рехо­дить з од­но­го ста­ну в інший і постій­но пе­реміщуєть­ся по пла­неті. Зав­дя­ки цій особ­ли­вості в при­роді відбу­ваєть­ся світо­вий кру­го­обіг во­ди.

З по­верхні Світо­вого оке­ану во­да без­пе­рер­вно ви­паро­вуєть­ся. В ат­мосфері во­дяна па­ра пе­рет­во­рюєть­ся на кра­пель­ки прісної во­ди (кон­денсуєть­ся). Так ви­ника­ють хма­ри. Під дією вітру хма­ри пе­рено­сять во­логу на су­ходіл у виг­ляді до­щу чи снігу. Час­ти­на во­ди відра­зу по­вер­таєть­ся у Світо­вий оке­ан. Інша час­ти­на ман­друє су­ходо­лом, жив­ля­чи річки, бо­лота, ль­одо­вики, підземні во­ди, і зно­ву пот­рапляє у Світо­вий оке­ан, ви­паро­вуєть­ся й ви­падає у виг­ляді дощів і снігу на су­ходолі.

От­же, без­пе­рер­вний про­цес пе­реміщен­ня во­ди із Світо­вого оке­ану на су­ходіл че­рез ат­мосфе­ру та із су­ходо­лу зно­ву у Світо­вий оке­ан на­зива­ють світо­вим кру­го­обігом во­ди.

Розрізня­ють ма­лий (оке­ан — ат­мосфе­ра — оке­ан) і ве­ликий (оке­ан — ат­мосфе­ра — су­ходіл — оке­ан) кру­го­обіг во­ди.

Кру­го­обіг во­ди об’єднує всі час­ти­ни гідрос­фе­ри, пов’язує між со­бою обо­лон­ки Землі — ат­мосфе­ру, літос­фе­ру , біос­фе­ру та гідрос­фе­ру, за­без­пе­чує пе­рене­сен­ня теп­ла й во­логи на пла­неті. Ос­новни­ми чин­ни­ками, що зу­мов­лю­ють цей про­цес, є со­няч­на енергія й си­ла тяжіння Землі.

Еле­мен­та­ми кру­го­обігу є ви­паро­вуван­ня во­ди, пе­рене­сен­ня во­дяної па­ри на відстань, кон­денсація во­дяної па­ри, ут­во­рен­ня кра­пель. ви­падан­ня опадів, про­сочу­ван­ня во­ди в грунт і стікан­ня во­ди.

Зна­чен­ня світо­вого кру­го­обігу во­ди на Землі ду­же ве­лике. Зав­дя­ки кру­го­обігу во­да пос­та­чаєть­ся в усі ку­точ­ки пла­нети. Як­би во­лога з ат­мосфер­ни­ми опа­дами при­пини­ла над­хо­дити на су­ходіл, з ча­сом во­да б із су­ходо­лу ви­пару­вала­ся, а рос­ли­ни та тва­рини на Землі за­гину­ли.

Зна­чен­ня гідрос­фе­ри. Роль во­ди в житті на­шої пла­нети, ок­ре­мих ком­по­нентів природи, кож­ної жи­вої істо­ти ду­же ве­лика. Во­на вхо­дить до складу всіх ор­ганізмів. Багатс­тво та різно­манітність при­роди без­по­середньо за­лежить від на­яв­ності во­ди. Че­рез відсутність во­ди, при­дат­ної для пит­тя, ду­же бідний рос­линний і тва­рин­ний світ пус­тель. Са­ме то­му так склад­но жи­веть­ся там лю­дям.

Спо­соби зоб­ра­жен­ня вод су­ходо­лу на плані місце­вості та карті. Гідрог­рафічні об'єкти (оке­ани, мо­ря, озе­ра, річки, во­дос­хо­вища, став­ки, струм­ки, ка­нали, дже­рела та ін.) є ду­же важ­ли­вими еле­мен­та­ми будь-яко-го пла­ну чи кар­ти.

Такі еле­мен­ти гідрос­фе­ри, як мо­ря, оке­ани, озе­ра, на кар­тах зоб­ра­жу­ють­ся у виг­ляді чітко об­ме­жено­го кон­ту­ру, за­фар­бо­вано­го в бла­кит­ний колір.

Поз­на­чені на кар­тах річки та їх при­токи ут­во­рю­ють своєрідний ма­люнок, подібний до сітки, то­му водні об’єкти су­ходо­лу на­зива­ють гідрог­рафічною сіткою. На кар­тах і пла­нах їх поз­на­ча­ють синім або бла­кит­ним коль­ором. На дрібно­мас­штаб­них кар­тах річки зоб­ра­жу­ють­ся однією лінією. На пла­нах місце­вості й то­пог­рафічних кар­тах у широких місцях річки — дво­ма лініями. Місце між лініями за­фар­бо­вуєть­ся синім кольором. У та­ких ділян­ках ши­рину річки мож­на виміря­ти за до­помо­гою мас­шта­бу.

Спеціаль­ни­ми зна­ками поз­на­ча­ють­ся річки, що пе­реси­ха­ють, во­дос­па­ди. по­роги, греблі та ін.

§ 39. Час­ти­ни Світо­вого оке­ану. Су­ходіл в оке­ані

Світо­вий оке­ан. Світо­вий оке­ан — без­пе­рер­вний вод­ний простір на по­верхні Землі, що ото­чує ма­тери­ки й ос­тро­ви. Це — найбіль­ша во­дой­ма на­шої пла­нети, що ста­новить біль­шу час­ти­ну во­ди гідрос­фе­ри, зай­має 70,8 % зем­ної по­верхні. Світо­вий оке­ан єди­ний. Оскіль­ки в нь­ому роз­та­шовані ма­тери­ки й ос­тро­ви, то й­ого умов­но поділя­ють на чо­тири час­ти­ни — оке­ани: Ти­хий, Ат­лантич­ний, Індій­ський, Північний Ль­одо­витий.

Ти­хий оке­ан — найбіль­ший з оке­анів на­шої пла­нети (49 % площі Світо­вого оке­ану). Ти­хим й­ого наз­вав Ф. Ма­гел­лан, ек­спе­диція яко­го пе­рет­ну­ла оке­ан у півден­них ши­ротах жод­но­го ра­зу не пот­ра­пив­ши в шторм. Про­те ця наз­ва не відповідає ха­рак­те­рові оке­ану. У помірних ши­ротах Північної півкулі оке­ану штор­ми бу­ва­ють про­тягом усієї хо­лод­ної по­ри ро­ку. Ча­сом во­ни трапля­ють­ся й улітку. У Південній півкулі сильні вітри нерідко пе­рехо­дять в ура­гани, здій­ма­ючи хвилі ви­сотою до 35 м.

Ти­хий оке­ан — най­глиб­ший се­ред оке­анів. Тут містить­ся най­глиб­ша за­пади­на Сбіто­бого оке­ану — Маріансь­ка, її гли­бина ста­новить 11 022 м.

Ат­лантич­ний оке­ан — дру­гий за бєли­чиною вод­ний ба­сейн на­шої пла­нети. Й­ого дов­жи­на пе­реви­щує ши­рину в кіль­ка разів. Наз­ву оке­анові да­ли давні гре­ки за ім’ям міфічно­го ге­роя Ат­ланта, який ніби­то сто­яв на краю землі й три­мав на пле­чах не­бес­не склепіння.

Індій­ський оке­ан — третій за пло­щею ба­сейн Світо­вого оке­ану. Він нез­ви­чай­ний тим, що май­же повністю розміще­ний у Південній півкулі між бе­рега­ми Аф­ри­ки, Азії, Авс­тралії й Ан­тар­кти­ди.

Північний Ль­одо­витий оке­ан — най­мен­ший з-поміж оке­анів, зай­має 1/20 Світо­вого оке­ану. Упер­ше й­ого виз­на­чив як ок­ре­мий оке­ан у 1650 р. гол­ландсь­кий ге­ог­раф Б. Ва­реніус. У 1845 р. Лон­донсь­ке ге­ог­рафічне то­варис­тво да­ло наз­ву оке­анові — Північний Ль­одо­витий, який наймілкіший з усіх, про­те най су­воріший і наймогутніший оке­ан.

Де­які вчені про­пону­ють ви­ок­ремлю­вати ще Півден­ний оке­ан, який оми­ває Ан­тар­кти­ду. Й­ого північну ме­жу во­ни про­водять по лінії, яка з'єднує південні точ­ки Аф­ри­ки. Півден­ної Аме­рики й о. Тас­манія.

 Мо­ря — це час­ти­на оке­ану, що відрізняєть­ся від нь­ого влас­ти­вос­тя­ми во­ди, течіями, ор­ганізма­ми. За рієнем відок­ремле­ності від Світо­вого оке­ану розрізня­ють внутрішні й ок­раїнні мо­ря.

Внутрішні мо­ря за­ходять да­леко в су­ходо­ли й з'єдну­ють­ся з оке­ана­ми протоками. Та­кими мо­рями є Чор­не, Азовсь­ке, Се­ред­земне, Балтій­ське, Чер­во­не.

Ок­раїнні мо­ря не ду­же заг­либлю­ють­ся в су­ходіл і відок­ремлю­ють­ся від оке­ану остро­вами чи нерівнос­тя­ми дна. До ок­раїнних морів на­лежать Північне, Нор­везь­ке, Барен­цо­ве, Бе­рин­го­ве та ін.

Віднос­но вузь­ка­ час­ти­на вод­но­го прос­то­ру, що спо­лучає дві сусідні во­дой­ми, називаєть­ся про­токою. Відо­мими про­тока­ми Світо­вого оке­ану є Бе­рин­го­ва, Дрей­ка, Магел­ла­нова, Гібрал­тарсь­ка. В Ук­раїні Кер­ченсь­ка про­тока з'єднує Азовсь­ке та Чор­не моря.

Час­ти­на оке­ану або мо­ря, що заг­либлюєть­ся в су­ходіл, але має ши­рокий зв'язок з оке­аном, на­зиваєть­ся за­токою. Ти­хий оке­ан біля західних бе­регів Північної Аме­рики ут­во­рює за­току Аляс­ка, Ат­лантич­ний біля бе­регів Євро­пи — Біскай­ську. В Індій­сько­му оке­ані гли­боко за­ходить у су­ходіл Євразії Бен­галь­ська за­тока.

Не­вели­ка за­тока, за­хище­на від бур і хвиль, на­зиваєть­ся бух­тою.

Шка­ла гли­бин — це шка­ла коль­оро­вих тонів, яку ви­корис­то­ву­ють для гіпсометрично­го фар­бу­ван­ня гли­бин­них щаблів. Шка­ли по­будо­вані за прин­ци­пом: «чим глиб­ше, тим темніше». Для щаблів морсь­ких гли­бин ви­корис­то­ву­ють бла­китні й сині коль­ори. Чим біль­ша гли­бина оке­ану, тим темніший відтінок синь­ого коль­ору викорис­то­ву­ють для її зоб­ра­жен­ня. Шка­лу гли­бин зас­то­сову­ють на гіпсо­мет­ричних, нав­чаль­них, за­галь­них ге­ог­рафічних і фізич­них кар­тах. Шка­лу з вказівкою гли­бини дають на по­лях кар­ти.

Су­ходіл в оке­ані. На су­ходіл при­падає тіль­ки 29 % зем­ної по­верхні. Найбільші масиви су­ходо­лу — ма­тери­ки або кон­ти­нен­ти. Їх існує шість: Євразія, Аф­ри­ка, Північна Аме­рика, Півден­на Аме­рика, Авс­тралія, Ан­тар­кти­да.

Віднос­но не­вели­ка ділян­ка су­ходо­лу, з усіх боків ото­чена во­дою, називається островом. Гру­па ос­тровів, роз­та­шова­них не­дале­ко один від од­но­го, утворює архіпе­лаг. Найбіль­ший архіпе­лаг Землі — Маїай­ський. Й­ого ос­тро­ви розміщені між Євразією та Авс­тралією.

На земній кулі існує кіль­ка де­сятків ти­сяч ос­тровів. Во­ни різні за пло­щею, при­родою та за­селеністю людь­ми. Найбіль­шим на Землі є о. Грен­ландія. За пло­щею він у 3,5 ра­за біль­ший за те­риторію Ук­раїни, про­те че­рез су­ворі при­родні умо­ви на нь­ому жи­ве ду­же ма­ло лю­дей. Ве­лики­ми ос­тро­вами є Каліман­тан, Но­ва Гвінея.

За по­ход­женням ос­тро­ви поділя­ють на три гру­пи: ма­тери­кові, вул­канічні й ко­ралові.

Ма­тери­кові ос­тро­ви — це ділян­ки су­ходо­лу, що ко­лись бу­ли час­ти­ною ма­тери­ка, а потім відок­ре­мили­ся від нь­ого внаслідок ру­ху зем­ної ко­ри. Та­кими ос­тро­вами є, наприклад, Ма­дагас­кар, Шрі-Лан­ка (Цей­лон), Са­халін, Ку­ба.

Вул­канічні ос­тро­ви ут­во­рили­ся внаслідок вул­канічних ви­вер­жень на дні оке­анів і моріє. Во­ни не­великі за пло­щею, час­то фор­мою подібні до вул­ка­на. Вул­канічні ос­тро­ви розміщені гру­пами й ут­ во­рю­ють лан­цюг гірсь­ких вер­шин. Особ­ли­во ба­гато вулканічних ос­тровів у Ти­хому оке­ані (Ку­риль­ські, Га­вай­ські та ін.).

Ко­ралові ос­тро­ви — ре­зуль­тат життєдіяль­ності морсь­ких тва­рин — ко­рало­вих поліпів. Такі ос­тро­ви ут­во­рю­ють­ся внаслідок скуп­чення Вап­ня­кових ске­летів відмерлих поліпів. Фор­мою во­ни здебіль­шо­го на­гаду­ють суціль­не або розірва­не кіль­це, що ото­чує мілко­вод­дя. Цим мілко­воддям мо­же бу­ти вер­ши­на підвод­но­го вул­ка­на. Острів та­кої фор­ми на­зива­ють ато­лом.

Ко­ралові поліпи мо­жуть жи­ти в оке­анічній воді, тем­пе­рату­ра якої не ниж­ча за +20 °С. То­му ко­ралові ос­тро­ви здебіль­шо­го зна­ходять­ся в теп­лих мо­рях між 30° пн. ш. і 30° пд. ш.

Найбіль­шим ко­рало­вим ос­тро­вом є Ве­ликий Бар’єрний риф біля східних бе­регів Авс­тралії.

Півос­тро­вом на­зиваєть­ся ділян­ка су­ходо­лу, що ото­чена з трь­ох боків во­дою, а з чет­верто­го є про­дов­женням ма­тери­ка. Півос­тро­ви ут­во­рю­ють­ся пе­реваж­но під впли­вом рухів зем­ної ко­ри — опус­кання ок­ре­мих діля­нок су­ходолу або піднят­тя час­тин морського дна. Найбіль­ший півострів на Землі —Аравій­ський, розміще­ний у півден­но-західній час­тині Азії. Біль­ше як на 1000 км заг­либлюєть­ся в Індій­ський оке­ан півострів Індос­тан. На північно­му за­ході Євро­пи роз­та­шова­ний Скан­ди­навсь­кий півострів. На півдні Євро­пи зна­ходять­ся Піре­ней­ський, Апеннінсь­кий, Вол­консь­кий півос­тро­ви. Во­дами Чор­но­го й Азовсь­ко­го морів оми­ваєть­ся Кримсь­кий півострів. Незначний вис­туп бе­рега в бік мо­ря чи оке­ану на­зива­ють ми­сом.

§ 40. Влас­ти­вості вод Світо­вого оке­ану

Тем­пе­рату­ра во­ди. Унікаль­ною влас­тивістю во­ди як ре­чови­ни є її здатність повіль­но нагріва­тися й повіль­но охо­лод­жу­вати­ся. Оке­ан на­копи­чує ве­личез­ну кількість теп­ла та є ре­гуля­тором тем­пе­рату­ри при­зем­них шарів повітря. У різних місцях тем­пе­рату­ра вод Світо­вого оке­ану не­од­на­кова. Найбіль­ше нагріваєть­ся во­да в оке­анах на 20° пн. ш. і 20° пд. ш. Це суб­тропічні, тропічні та су­бек­ва­торіальні ши­роти. Тут зна­ходить­ся й об­ласть ви­соко­го тис­ку. Більшість днів ро­ку не­бо в цих рай­онах ма­лох­марне, пе­рева­жає со­няч­на по­года. Са­ме тут верхній шар води тов­щи­ною 1 см пог­ли­нає 94 % со­няч­ної енергії, що пот­рапляє на по­вер­хню оке­ану. Від по­верхні со­няч­на енергія пе­редаєть­ся вглиб.

Се­ред­ня тем­пе­рату­ра во­ди на по­верхні Світо­вого оке­ану май­же + 17,5 °С. На екваторі во­на ста­новить +27 °С. У північній і південній по­ляр­них об­ластях во­да нагріваєть­ся в се­реднь­ому ли­ше до -0,8 °С. При такій тем­пе­ратурі прісна во­да за­мер­зає, а со­лона морсь­ка во­да ні.

 До гли­бини 200 м тем­пе­рату­ра во­ди змінюєть­ся за­леж­но від по­ри ро­ку: улітку во­да тепліша. узим­ку хо­лодніша. На гли­бині 4000 м тем­пе­рату­ра во­ди ста­новить май­же 0 °С, а далі зно­ву по­чинає підніма­тися.

Тем­пе­рату­ра по­вер­хне­вого ша­ру во­ди в оке­анах змінюєть­ся про­тягом до­би й пір ро­ку.

Чо­му морсь­ка во­да со­лона? Вам уже відо­мо, що во­да — ве­ликий роз­чинник. Як резуль­тат — у во­дах Світо­вого оке­ану містить­ся ба­гато тих хімічних еле­ментів, що є б земній корі. Найбіль­ше в ній роз­чи­ну ку­хон­ної солі. То­му на смак морсь­ка во­да гіркосолона. Пи­ти та­ку во­ду лю­дина не мо­же. Ви­руша­ючи в морсь­ке пла­ван­ня, лю­ди бе­руть із со­бою ве­ликий за­пас прісної во­ди.

За­галь­на кількість усіх со­лей, роз­чи­ нених в 1 кг во­ди, ви­раже­на б гра­мах, називається со­лоністю.

У кож­но­му літрі морсь­кої во­ди в се­реднь­ому містить­ся 35 г солі. Тоб­то 1 л морсь­кої во­ди містить 3,5 % роз­чи­нених у ній міне­раль­них ре­човин. Од­нак со­лоність визначається не в со­тих час­тках, а в ти­сяч­них. Ти­сяч­на час­тка ціло­го називається проміле й поз­на­чаєть­ся зна­ком %о. От­же, со­лоність 1 л морсь­кої во­ди становить 35 %о.

Со­лоність морсь­кої во­ди за­лежить від ба­гать­ох чин­ників і то­му не мо­же бу­ти постійною. У різних мо­рях со­лоність бо­ди не­од­на­кова. Річки, що Бвпа­да­ють у внутрішні мо­ря, роб­лять їх во­ди менш со­лони­ми.

Нап­риклад, со­лоність во­ди в Азовсь­ко­му морі — ли­ше 10-12 %о, а в сусіднь­ому Чор­но­му морі — 17-22 %о. Най­со­лоніша во­да в Чер­во­ному морі — 41 %о.

Від со­лоності морсь­кої бо­ди за­лежить тем­пе­рату­ра її за­мер­зання: чим ви­ща со­лоність бо­ди, тим ниж­ча тем­пе­рату­ра її за­мер­зання. Со­лона во­да за­мер­зає при тем­пе­ратурі -2... -4 °С. За­мер­зла морсь­ка во­да ут­во­рює кригу. Щільність морсь­ко­го ль­оду мен­ша від щіль­ності морсь­кої во­ди. То­му пла­вучі ль­оди підно­сять­ся над по­вер­хнею во­ди на 1/7-1/10 час­ти­ну тов­щи­ни. Трап­ля­ють­ся ду­же ве­ликі кри­жані по­ля. Під впли­вом вітру й течій бо­ни пе­реміщу­ють­ся — дрей­фу­ють. Найбіль­ше кри­ги б при­поляр­них рай­онах. Пло­ща, ук­ри­та кри­гою, змен­шуєть­ся в літній період. Лід у Світо­вий оке­ан пот­рапляє й із ма­тери­ка Ан­тар­кти­да та ве­ликих пібнічних ос­тровів (нап­риклад, Грен­ландії). Ль­одо­вики, що зсу­ва­ють­ся із су­ходо­лу, пот­рапля­ють у во­ду. Та­кий лід утворює айсберги — ве­летенські пла­ва­ючі го­ри.

§41. Рух во­ди у Світо­вому оке­ані

Рух во­ди. Во­да в оке­ані зав­жди пе­ребу­ває в русі. Навіть у ти­ху по­году не­великі хвилі на­кочу­ють­ся на бе­рег і відко­чу­ють­ся від нь­ого, за­бира­ючи час­ти­ну піску, галь­ки, гли­ни.

Розрізня­ють кіль­ка видів рухів во­ди в мо­рях і оке­анах: вітрові хвилі, цу­намі, прип­ли­ви, відпли­ви, течії.

Вітрові хвилі ви­ника­ють під дією вітру. По­риви вітру ніби вдав­лю­ють по­вер­хню во­ди, ство­рю­ючи хвилі, що до­сяга­ють іноді кіль­ка­мет­ро­вої ви­соти.

Хвилі ви­кону­ють ве­лику руйнівну та твор­чу ро­боту. В од­них місцях во­ни руй­ну­ють гірські по­роди, б інших відкла­да­ють зруй­но­вані час­тинки. Так ство­рю­ють­ся пляжі з піску та галь­ки.

Цунамі. Хвилі, що нерідко ви­ника­ють у Ти­хому оке­ані й до­сяга­ють бе­регів Японії, на­зива­ють цу­намі — ут­во­рю­ють­ся під час підвод­них зем­летрусів, а та­кож виверження підвод­них вул­канів. Швидкість цу­намі ста­новить від 50 до 1000 км/год.

Ви­сота цу­намі у відкри­тому морі заз­ви­чай не біль­ше 1 м при дов­жині хвилі 100-200 км. Про­те ко­ли та­ка хви­ля ви­ходить на при­береж­не мілко­вод­дя, ви­сота її швид­ко зрос­тає, до­сяга­ючи 40 м. Гігантські во­дяні хвилі, об­ру­шу­ючись на бе­рег, тро­щать суд­на, зни­щу­ють будівлі, а відсту­па­ючи, зно­сять б оке­ан усе, що трап­ляєть­ся на їх шля­ху.

Прип­ли­ви й відпли­ви. Лю­ди, які жи­вуть на уз­бе­режжі морів, зна­ють, що че­рез кож­них шість го­дин рівень мо­ря змінюєть­ся: двічі на до­бу підви­щуєть­ся, двічі зни­жуєть­ся.

Мо­ре не­наче ди­хає. Це прип­ливні яви­ща. Во­ни відбу­ва­ють­ся пе­реваж­но то­му, що водні ма­си оке­анів і морів при­тягу­ють­ся Міся­цем і мен­шою мірою Сон­цем. У відкритому оке­ані ви­сота прип­ливної хвилі до­сягає 1 м, а біля бе­регів зрос­тає. Ко­ли прип­ливна хви­ля за­ходить у за­току лій­ко­подібної фор­ми, ви­сота прип­ли­ву зрос­тає в кіль­ка разів. У за­тоці Фанді (Північна Аме­рика) прип­ли­ви бу­ва­ють до 18 м зав­вишки, а в Біло­му морі — 12 м.

Си­лу прип­ливних хвиль ви­корис­то­ву­ють для ви­роб­ниц­тва елек­тро­енергії на прип­ливних елек­трос­танціях (ПЕС).

Оке­анічні течії. Во­да у Світо­вому оке­ані весь час пе­реміщуєть­ся. Го­ризон­таль­не пе­реміщен­ня во­ди, го­лоб­ною при­чиною яко­го є постійні вітри, на­зиваєть­ся оке­анічною течією. Це своєрідні річки б оке­ані, що те­чуть се­ред менш рух­ли­вих вод. Ши­рина цих по­токів мо­же ся­гати ти­сячі кіло­метрів, дов­жи­на — ба­гать­ох ти­сяч кіло­метрів. Більшість течій ут­во­рюєть­ся під впли­вом постій­них вітрів, що зму­шу­ють во­ду ру­хати­ся б пев­но­му нап­рямку.

Вітри па­сати, які постій­но дмуть від північно­го й півден­но­го тропіків до ек­ва­тора, фор­му­ють в Ат­лантич­но­му й Ти­хому оке­анах Північну та Півден­ну па­сатні течії, які пе­рети­на­ють оке­ани із за­ходу на схід.

Розрізня­ють теплі й хо­лодні течії. Як­що тем­пе­рату­ра во­ди течії ви­ща від тем­пе­рату­ри ото­чу­ючих її оке­анічних вод, во­на вва­жаєть­ся те­тою, а ниж­ча — хо­лод­ною. Голь­фстрім і па­сатні течії— теплі, аЛаб­ра­дорсь­ка й течія Західних Вітрів — хо­лодні. Нап­рямки теп­лих течій на кар­тах поз­на­ча­ють­ся чер­во­ними стрілка­ми, а хо­лод­них — синіми.

Роль течій у житті оке­ану ве­личез­на. Во­ни пе­рено­сять теп­ло, корм для жи­вих ор­ганізмів, є шля­хами міграції риб і морсь­ких тва­рин. Оке­анічні течії впли­ва­ють і на клімат уз­бе­реж­жя.

Жит­тя в оке­анах і мо­рях. Оке­ани й мо­ря — батьківщи­на всь­ого жи­вого на Землі. Рос­линний і тва­рин­ний світ оке­анів і морів ба­гатий і різно­манітний (лип. 115). У воді жи­вуть чис­ленні ссавці (ки­ти, дельфіни, тю­лені, моржі, морські ко­тики) і ти­сячі видів риб, мо­люсків, ра­коподібних. морсь­ких во­дорос­тей, ко­ралів.

Ор­ганічний світ оке­анів людс­тво ви­корис­то­вує як цінні хар­чові про­дук­ти.

§42. Во­ди су­ходо­лу

До вод су­ходо­лу, які іноді ще на­зива­ють­ся внутрішніми во­дами, відно­сять річки, озе­ра, підземні во­ди та при­род­ний лід. За розміщен­ням во­ди су­ходо­лу поділя­ють на дві ве­ликі гру­пи: по­вер­хневі та підземні.

Нині во­дой­ми — дже­рело прісної во­ди й елек­тро­енергії, тран­спортна магістраль і улюб­ле­не місце відпо­чин­ку.

Після ви­падан­ня до­щу час­ти­на во­ди про­сочуєть­ся крізь зем­лю й ут­во­рює підземні во­ди, а інша час­ти­на стікає по по­верхні су­ходо­лу, ут­во­рю­ючи струмки. Струмки зливають­ся й ут­во­рю­ють річку, яка те­че в пог­либленні по­верхні суходо­лу — річищі (руслі), що фор­муєть­ся під дією во­ди.

Що та­ке річка? Річки на всіх ма­тери­ках про­низу­ють су­ходіл, ніби й­ого кровонос­на сис­те­ма. Во­ни за­без­пе­чу­ють жит­тя вод­них і нав­ко­ло-вод­них тва­рин і рослин, є тран­спортни­ми шля­хами. Си­лою сво­го вічно­го ру­ху річки нев­томно зміню­ють по­верхню Землі.

Річка — це вод­ний потік, який по­чинаєть­ся з ви­току, те­че у ви­роб­ле­ному ним са­мим заг­либленні — руслі й закінчуєть­ся гир­лом. Частіше всь­ого річки — це постійні по­токи во­ди. Про­те в рай­онах су­хого кліма­ту річки мо­жуть тим­ча­сово пе­реси­хати.

Кож­на річка має витік — місце, де во­на бе­ре по­чаток. Ним мо­же бу­ти не­вели­ке дже­рело, озе­ро, бо­лото, у го­рах — ль­одо­вик. Місце, де річка впа­дає в іншу во­дойму, на­зиваєть­ся гир­лом. Річки, що впа­да­ють у го­лов­ну річку, на­зива­ють­ся при­тока­ми.

Го­лов­на річка та її при­токи ут­во­рю­ють річко­ву сис­те­му. Те­риторія, з якої річка ра­зом із при­тока­ми зби­рає во­ду, на­зиваєть­ся ба­сей­ном річки. Найбіль­ший ба­сейн у річки Ама­зон­ки. Й­ого пло­ща — 7 млн км², що май­же дорівнює площі ма­тери­ка Авс­тралія. Ба­сей­ни річок відок­ремлені один від од­но­го во­додіїами. Нап­риклад, у Північній Аме­риці во­доділ про­ходить по го­рах Кор­дильєри: річки західно­го схи­лу впа­да­ють у Ти­хий оке­ан, а східно­го — у Північний Ль­одо­витий. Май­же зав­жди річи­ще зна­ходить­ся на дні шир­шо­го зни­жен­ня в рельєфі, яке на­зиваєть­ся річко­вою до­линою.

Річки рівнинні й гірські. Особ­ли­вості течії річки за­лежать від рельєфу. На різних ділян­ках шля­ху річки від ви­тою, до гир­ла її при­рода мо­же зміню­вати­ся. Гірські річки ма­ють швид­ку течію, ни­зовинні — повіль­ну. Кам'яні бри­ли твер­дих порід, що вис­ту­па­ють із во­ди в руслі річки, ут­во­рю­ють по­роги. До­ла­ючи по­роги, во­да б річці пінить­ся, роз­бриз­куєть­ся й ут­во­рює ви­ри. Такі по­роги бу­ли ко­лись на Дніпрі біля За­поріжжя. Нині ГЕС підня­ла рівень во­ди в річці й за­топи­ла по­роги.

Як­що річка па­дає з ви­соко­го ус­ту­пу, ут­во­рюєть­ся во­дос­пад. Во­дос­пад — ви­сокий ске­ляс­тий ус­туп на річці, з яко­го па­дає во­да.

У гірсь­ких річок май­же зав­жди річи­ще вузь­ке й гли­боке, а бе­реги круті.

Рівнинні річки ма­ють ши­року до­лину та зви­висті річи­ща — ме­ан­дри. Ут­во­рен­ня ме­андрів зу­мов­ле­не тим, що з од­но­го бо­ку річка роз­ми­ває бе­рег, а на внутрішню час­ти­ну на­миває пісок і гравій. У до­линах рівнин-них річок час­то мож­на ба­чити сліди давніх ме­андрів. Іноді річка про­биває собі но­вий, ко­рот­ший шлях, за­лиша­ючи час­ти­ну річи­ща, яке на­зива­ють ста­рицею.

Річка Ама­зон­ка — найбіль­ша у світі за дов­жи­ною та пло­щею ба­сей­ну. Роз­та­шова­на б північній час­тині ма­тери­ка ПІБден­на Аме­рика. Річка те­че із за­ходу на схід, не­дале­ко від ек­ва­тора. Річко­ва сис­те­ма Ама­зон­ки зна­ходить­ся між па­рале­лями 5° пн. ш. та 17° пд. ш., між ме­ридіана­ми 48° і 75° зх. д.

Річка Ама­зон­ка бе­ре по­чаток на ви­соті 5 тис. км із засніже­них вер­шин Пе­ру­ансь­ких Анд. Ви­током її вва­жаєть­ся річка Ма­рань­йон. яка ра­зом з Ука­ялі ут­во­рює Ама­зон­ку. Річка протікає пе­реваж­но по те­риторії Бра­зилії, але не­великі час­ти­ни ба­сей­ну річки Ама­зон­ки зна­ходять­ся в Болівії, Пе­ру, Ек­ва­дорі й Ко­лумбії.

Річка Ама­зон­ка впа­дає в Ат­лантич­ний оке­ан. Її доєжіша від го­лов­но­го ви­току річки Ма­рань­йон ста­новить 6992.06 км.

§ 44. Озе­ра

Чи ба­чили ви озе­ро? Роз­кажіть про нь­ого. Чим во­но відрізняєть­ся від річки?

Що та­ке озе­ро? Бла­китні пер­ли­ни, го­лубі очі пла­нети, клап­ти­ки не­ба, що впа­ли на Зем­лю, — так об­разно лю­ди на­зива­ють озе­ра. У цих наз­вах — став­лення лю­дей до ць­ого вит­во­ру при­роди.

Усі озе­ра на­шої пла­нети зай­ма­ють ли­ше 1,8 % площі су­ходо­лу. Озе­ра різні за ве­личи­ною. Найбіль­ше озе­ро на Землі — Каспій­ське. У ми­нуло­му бо­но з'єдну­вало­ся з оке­аном і бу­ло мо­рем, й­ого во­да за скла­дом со­лей подібна до оке­анічної. За ве­лику пло­щу й со­лону во­ду й­ого на­зива­ють мо­рем.

Існу­ють і озе­ра-ма­лят­ка, пло­щею кіль­ка квад­ратних метрів.

Озе­ра є прісні й со­лоні. Во­ни трап­ля­ють­ся в най­хо­лодніших і най-тепліших місце­вос­тях, ви­соко в го­рах і ни­зови­нах.

Най­глиб­ше озе­ро на­шої пла­нети — Бай­кал. Й­ого гли­бина ста­новить 1637 м. Во­но містить 1/10 за­пасів прісної во­ди Землі.

Для ут­во­рен­ня озе­ра потрібні дві умо­ви: уло­гови­на по­верхні су­ходо­лу та дос­татня кількість во­ди. Заз­ви­чай та­ка уло­гови­на за­пов­нюєть­ся річкою або підзем­ною бо­дою. бо-дою ат­мосфер­них опадів, іноді во­да в озе­ра пот­рапляє з мо­ря.

От­же, озе­ро — при­род­на во­дой­ма (уло­гови­на, за­пов­не­на во­дою), яка не має без­по­середнь­ого спо­лучен­ня з мо­рем. 

§ 45. Бо­лота. Штучні во­дой­ми

Чим бо­лото відрізняєть­ся від озе­ра?

Що та­ке бо­лото? Найбільш своєрідною час­ти­ною гідрос­фе­ри є бо­лота з неп­рохідни­ми тря­сови­нами, виділен­ням бо­лот­но­го га­зу, нез­вичним тва­рин­ним і рос­линним світом.

Здав­на лю­ди вва­жали бо­лота по­род­женням не­чис­тої си­ли, яка, за на­род­ним повір'ям, зав­жди меш­ка­ла в бо­лоті. Бо­лота й нині є дже­релом де­яких тяж­ких хво­роб.

Бо­лота — не надмірно зво­ложе­на ділян­ка зем­ної по­верхні з во­лого­люб­ною рос­линністю, унаслідок відми­ран­ня якої ут­во­рюєть­ся шар тор­фу не мен­ше як ЗО см.

Бо­лота містять 5-10 % су­хої ре­чови­ни (тор­фу), а реш­та — во­да. Во­ни зай­ма­ють 2 % усієї те­риторії су­ходо­лу. Бо­лота скон­цен­тро­вані в рай­онах із над­лишко­вим зво­ложен­ням.

Як ут­во­рю­ють­ся бо­лота? Бо­лота ут­во­рю­ють­ся внаслідок пе­рез­воло­жен­ня грун­ту. На та­ких ділян­ках Землі рос­туть во­лого­любні мо­хи, трав'янисті рос­ли­ни, де­рева та ча­гар­ни­ки. Час­то мілкі во­дой­ми (здебіль­шо­го озе­ра, став­ки) пе­рет­во­рю­ють­ся на бо­лота внаслідок їх за­рос­тання трав'янис­тою рос­линністю. Бо­лота ут­во­рю­ють­ся й унаслідок за­боло­чуван­ня су­ходо­лу, що пов'яза­не з піднят­тям ґрун­то­вих вод.

Ду­же по­ширені бо­лота в тун­дровій і лісовій зо­нах. Рівнинні те­риторії півночі України, Біло­русі, Росії, інших країн Євро­пи теж знач­но за­боло­чені. Ве­личезні прос­то­ри Західно­сибірсь­кої ни­зови­ни вкриті бо­лота­ми, їх пло­ща до­сягає 1 мли км².

Кла­сифікація боліт. За­леж­но від умов жив­лення та ха­рак­те­ру рос­линності бо­лота поділя­ють на ни­зинні, вер­хові та пе­рехідні.

Ни­зинні бо­лота роз­та­шовані пе­реваж­но в зни­жен­нях рельєфу (у до­линах річок, на бе­регах озер), жив­лять­ся підзем­ни­ми во­дами. На та­ких бо­лотах рос­туть віль­ха, оче­рет, рогіз, осо­ка, мо­хи. Ни­зинні бо­лота ба­гаті на міне­ральні ре­чови­ни.

Вер­хові бо­лота роз­та­шовані на во­доділах і піща­них те­расах річок в умо­вах живлення.

(пе­реваж­но з ат­мосфер­них опадів).

Ці бо­лота бідні на міне­ральні спо­луки. то­му й рос­линність тут бідна й має спе­цифічні оз­на­ки — пе­рева­жа­ють ча­гар­ни­ки (баг­но бо­лот­не, жу­рав­ли­на), пухівка, мо­хи, трап­ля­ють­ся сос­на й бе­реза.

Пе­рехідні бо­лота поєдну­ють оз­на­ки ни­зин­них і вер­хо­вих боліт.

Зна­чен­ня боліт. У ме­жах Ук­раїни найбіль­ше боліт на Поліссі (Во­линсь­ка. Рівненська. Київсь­ка. Чернігівсь­ка об­ласті). Це пе­реваж­но ни­зинні бо­лота. Знач­на їх час­ти­на осу­шена, а землі ви­корис­то­ву­ють­ся в сіль­сько­му та лісо­вому гос­по­дарс­твах.

В умо­вах наг­ро­мад­ження во­логи й не­дос­татнь­ого дос­ту­пу кис­ню б бо­лотах фор­му­ють­ся міне­ральні й ор­ганічні відкла­ден­ня. Во­ни скла­да­ють­ся з кіль­кох шарів, ут­во­рених рос­линни­ми реш­тка­ми. Торф боліт ви­корис­то­вуєть­ся як па­ливо, доб­ри­во в сіль­сько­му гос­по­дарстві, з нь­ого ви­готов­ля­ють теп­лоізо­ляційні пли­ти, кор­мові дріжджі та інші хімічні про­дук­ти (аміак, дь­оготь то­що).

Бо­лота бе­руть участь у кру­го­обігу во­ди на пла­неті. Во­да в них очи­щаєть­ся й відстоюєть­ся. З боліт бе­ре по­чаток ба­гато річок. Так, із за­боло­ченої те­риторії Вал­дай­ської ви­сочи­ни в Росії бе­руть по­чаток такі ве­ликі євро­пей­ські річки, як Дніпро та Вол­га.

Крім то­го, бо­лота збіль­шу­ють во­логість повітря, зміню­ють й­ого тем­пе­рату­ру, пом'як­шу­ють клімат нав­ко­лишньої те­риторії.

Штучні во­дой­ми. З давніх часів лю­ди ство­рю­ють штучні річки та во­дой­ми. Штучні во­дой­ми — це во­дос­хо­вища й став­ки, ство­рені лю­диною д.ля гос­по­дарсь­ких пот­реб. Ка­нали — це штучні во­дото­ки. ство­рені лю­диною для зро­шуван­ня, осу­шуван­ня й суд­ноплавс­тва. Ще в Ста­родавнь­ому Єгипті (приб­лизно у II тис. до н. е.) був спо­руд­же­ний ка­нал фа­ра­онів, який з’єднав річку Ніл і Чер­во­не мо­ре. 17 лис­то­пада 1869 р. був відкри­тий для суд­ноплавс­тва Су­ець­кий ка­нал, який з'єднав Се­ред­земне та Чер­во­не мо­ря (мал. 123)■

У 1920 р. відбу­лося відкрит­тя Па­намсь­ко­го ка­налу. Й­ого дов­жи­на— 81,6 км, се­редній час про­ход­ження су­ден ста­новить 7-8 год, се­ред­ня про­пус­кна здатність — 36 су­ден на до­бу.

У нашій країні по­будо­вані Півтчнок­римсь­кий і Ка­ховсь­кий зро­шуваїьні ка­наїи. До про­мис­ло­вих міст пос­та­ча­ють во­ду ка­нали: Дніпро-Дон­бас. Сіверсь­кий До­нець-Дон­бас, Дніпро-Кри­вий Ріг.

Відо­мо, що про­тягом ро­ку річко­вий стік роз­поділяєть­ся нерівномірно. Улітку й узим­ку рівень во­ди б річках зни­жуєть­ся, а стік знач­но змен­шуєть­ся. Щоб збіль­ши­ти стік у літній час, вес­няні талі во­ди зат­ри­му­ють за до­помо­гою дамб. Від греблі ви­ще за течією річки ут­во­рюєть­ся штуч­не озе­ро — во­дос­хо­вище.

У світі ство­рено по­над ЗО тис. во­дос­хо­вищ. Се­ред найбіль­ших у світі за то­щею — во­дос­хо­вище Воль­та (8480 км³) в Аф­риці; за об’ємом во­ди — Братсь­ке во­дос­хо­вище на річці Ан­гарі (169,3 км⁴).

В Ук­раїні на річці Дніпрі ство­рено кас­кад во­дос­хо­вищ: Київсь­ке, Канівсь­ке, Кре­мен­чуць­ке, Дніпрод­зержинсь­ке, Дніпровсь­ке, Ка­ховсь­ке.

До штуч­них во­дойм відно­сять став­ки. Ці ма­ленькі во­дос­хо­вища лю­ди ство­рю­ють у рус­лах струмків, ярах або спеціаль­но ви­копа­них заг­либлен­нях. Во­ду з них ви­корис­то­ву­ють д.ля зро­шен­ня полів, садів і го­родів, во­допою ху­доби та інших гос­по­дарсь­ких пот­реб. У став­ках роз­во­дять во­доп­лавну пти­цю й ри­бу. Став­ки є ок­ра­сою дач­них діля нок. на­селе­них пунктів, парків, зон відпо­чин­ку. Во­ни пот­ре­бу­ють дог­ля­ду. Час від ча­су їх потрібно про­чища­ти та пог­либлю­вати.

Штучні во­дой­ми потрібні лю­дям. У кож­но­му ви­пад­ку, перш ніж прис­ту­пити до їх будівниц­тва, обов'яз­ко­во потрібно з'ясу­вати, до яких змін у при­роді во­ни мо­жуть приз­вести.

Ль­одо­вики «за­паса­ють» во­ду взим­ку й «вит­ра­ча­ють» її влітку. То­му влітку гірські річки найбільш пов­но­водні. В ок­ремі ро­ки в пе­редгір'ях і на рівни­нах, ку­ди витіка­ють гірські річки, па­вод­ки мо­жуть ма­ти ка­тас­трофічний ха­рак­тер.

Найбіль­ше гірсь­ких ль­одо­виків у Цен­тральній Азії. У го­рах Паміру зна­ходить­ся ль­одо­вик Фед­ченко — най­дов­ший в Євразії. При опус­канні ль­одо­вик Фед­ченко прий­має зліва й спра­ва ЗО ль­одо­виків-при­ток. Дов­жи­на ль­одо­вика — 77 км, ши­рина — 2600 м, тов­щи­на ль­оду в се­редній час­тині до­сягає 1000 м. Швидкість ру­ху ль­оду — до 66,8 см/до­бу. Верхній кінець ль­одо­вика зна­ходить­ся на ви­соті 6280 м, нижній — 2900 м.

Най­дов­ший у світі ль­одо­вик — Лам­берта в Ан­тар­ктиді. Й­ого дов­жи­на ста­новить май­же 400 км, а ши­рина в де­яких місцях пе­реви­щує 60 км.

На­ука, що вив­чає ль­одо­вики, на­зиваєть­ся гляціологією.

§ 47. Підземні водн

Як во­да пот­рапляє в кри­ницю? Чо­му в гли­бокій кри­ниці во­да чистіша, ніж у річці?

Як ут­во­рю­ють­ся підземні во­ди? Підзем­ни­ми на­зива­ють­ся во­ди, що зна­ходять­ся у верхній час­тині зем­ної ко­ри в по­рах, тріщи­нах і по­рож­ни­нах. Для давньої лю­дини по­ява во­ди в ко­лодязі за­лиша­лася за­гад­кою. Су­час­на лю­дина мо­же лег­ко по­яс­ни­ти таємни­цю по­ход­ження підзем­ної во­ди — після до­щу во­да про­сочуєть­ся крізь зем­лю, за­пов­нює по­рож­ни­ни, тріщи­ни, по­ри гірсь­ких порід. Як і по­вер­хневі, підземні во­ди мо­жуть пе­ребу­вати у виг­ляді во­дяної па­ри, ріди­ни чи ль­оду.

Кла­сифікація підзем­них вод. За умо­вами за­ляган­ня підземні во­ди поділя­ють на верхо­вод­ку, ґрун­тові й міжплас­тові во­ди.

Вер­хо­вод­ка — це се­зон­на во­да, що за­лягає най­ближ­че до зем­ної по­верхні. Рівень її про­тягом ро­ку змінюєть­ся. Во­да лег­ко заб­руднюєть­ся, а в по­суш­ли­ве літо зни­кає.

Грун­тові во­ди за­ляга­ють у пер­шо­му від по­верхні во­донос­но­лу шарі. Во­ни живляться во­дами ат­мосфер­них опадів. Мо­жуть ру­хати­ся по во­дот­ривко­му по­хило­му ша­ру й ви­ходи­ти на по­вер­хню в ярах або річко­вих до­линах у виг­ляді дже­рела. Гли­бина, на якій за­ляга­ють грун­тові во­ди, — це рівень грун­то­вих вод. що змінюєть­ся за­леж­но від кіль­кості во­ди, яка про­ник­ла. Вес­ною, після та­нен­ня сніп', він підви­щуєть­ся, а нап­рикінці су­хого літа — зни­жуєть­ся.

У місцях, де грун­тові во­ди за­ляга­ють не ду­же гли­боко, лю­ди ви­копу­ють кри­ниці, щоб до­бути во­ду для пит­тя. Во­да, що про­сочи­лася крізь по­ри гірсь­ких порід, знач­но чистіша, ніж в озері чи річці. У кри­ницях лег­ко спос­теріга­ти зміни рівня грун­то­вих вод.

Міжплас­тові во­ди за­ляга­ють у во­донос­но­му шарі між дво­ма во­дот­ривки­ми ша­рами. Во­да пот­рапляє в цей шар у місці, де во­донос­ний шар ви­ходить на по­вер­хню. Міжплас­тові во­ди чисті. Там, де во­дот­ривкі ша­ри про­гина­ють­ся, міжплас­то­ва во­да пе­ребу­ває під ве­ликим тис­ком. Такі во­ди на­зива­ють­ся ар­тезіансь­ки­ми. Ко­ли в та­ких місцях про­бити свер­дло­вину, во­да мо­же фон­та­нува­ти са­мостій­но.

У на­роді ка­жуть про во­ду так: де про­береть­ся, то­го й на­береть­ся. Во­да, ру­ха­ючись по по­рах і тріщи­нах роз­чи­няє міне­рали, га­зи, ор­ганічні ре­чови­ни. За вмістом со­лей підземні во­ди поділя­ють на прісні, со­лоні й роз­со­ли. У роз­со­лах містить­ся по­над 50 г солі на 1 л во­ди. Трап­ля­ють­ся со­лону­ваті підземні во­ди, що містять ко­рисні ре­чови­ни для здо­ров'я лю­дини. Це — міне­ральні во­ди. Такі во­ди є і в Ук­раїні, зок­ре­ма в м. Мор-шині. Трус­кавці, Хміль­ни­ку. Мир­го­роді.

Підземні во­ди бу­ва­ють різної тем­пе­рату­ри. Як­що тем­пе­рату­ра во­ди ви­ща 20 °С, — це тер­мальні во­ди. їх ви­корис­то­ву­ють для опа­лен­ня бу­динків. теп­лиць, ви­роб­ниц­тва елек­тро­енергії.

Ви­корис­тання та охо­рона підзем­них вод. Підземні во­ди ма­ють ве­лике зна­чен­ня. Во­ни ре­гулю­ють рівень во­ди в річках і озе­рах, ви­корис­то­ву­ють­ся д.ля во­допос­та­чан­ня на­селе­них пунктів, про­мис­ло­вих підприємств, зро­шен­ня полів у рай­онах, бідних по­вер­хне­вими во­дами. Міне­ральні во­ди ви­корис­то­ву­ють із ліку­валь­ною ме­тою.

§ 48. Лю­дина та гідрос­фе­ра

Зна­чен­ня во­ди для лю­дини. Як ствер­джу­ють учені, жит­тя на Землі за­роди­лось у воді, а ли­ше потім по­шири­лося на су­ходіл. Свою за­лежність від во­ди на­земні ор­ганізми збе­рег­ли впро­довж ба­гать­ох міль­йонів років.

За де­яки­ми роз­ра­хун­ка­ми, за­галь­носвіто­ве спо­живан­ня во­ди нині до­сягає 3300 км³ на рік, тоб­то тро­хи мен­ше 600 м³ на кож­но­го жи­теля Землі. Од­нак не всі лю­ди на нашій пла­неті за­без­пе­чені пит­ною во­дою. Май­же 60 % усієї по­верхні су­ходо­лу — це рай­они, де відсут­ня або відчу­ваєть­ся нес­та­ча прісної во­ди, у них про­живає 5 % на­селен­ня світу. Май­же 500 млн лю­дей страж­да­ють від хво­роб, вик­ли­каних нес­та­чею і по­ганою якістю пит­ної во­ди.

Во­да й ви­роб­ниц­тво. Во­да ши­роко ви­корис­то­вуєть­ся на про­мис­ло­вих підприємствах д.ля ви­роб­ниц­тва про­дукції. Нап­риклад, для ви­роб­ниц­тва 1 т цук­ру потрібно 100 т во­ди, 1 т па­перу — 250 т, 1 т син­те­тич­но­го во­лок­на — 1000 т, 1 т міді — 5000 т во­ди.

Знач­на кількість во­ди ви­корис­то­вуєть­ся й у сіль­сько­му гос­по­дарстві. На ви­роб­ниц­тво 1 т зро­шуваль­ної пше­ниці вит­ра­чаєть­ся 2000 т во­ди, на 1 т ба­вов­ник}' — 4000 т, на 1 т ри­су — по­над 5000 т. На земній кулі що­року на зро­шуван­ня ви­корис­то­вуєть­ся 2,5 млрд т во­ди.Лю­ди дав­но нав­чи­лися ви­корис­то­вува­ти енергію во­ди, що ру­хаєть­ся. На річках бу­дува­ли греблі й во­дяні мли­ни. Во­да, що па­дала з греблі, кру­тила мли­нові ко­леса. Во­дяне ко­лесо ба­гато століть удос­ко­налю­вало­ся, по­ки не ста­ло су­час­ною гідравлічною турбіною. Гідро­елек­трос­танції (ГЕС) ви­роб­ля­ють найдешевшу енергію. Вартість енергії ГЕС у 5 разів ниж­ча, ніж на теп­ло­вих і атом­них елек­трос­танціях.