Відкриття кровообігу.

Ще античні дослідники припускали, що в живих організмах всі органи функціонально пов'язані і впливають один на одного. Висловлювалися різні припущення. Гіппократ — «батько медицини», і Арістотель — найвизначніший із грецьких мислителів, що жили майже 2500 років тому, цікавилися питаннями кровообігу і вивчали його. Проте їхні уявлення були недосконалі, а в багатьох випадках помилкові. Венозні і артеріальні кровоносні судини вони уявляли як дві самостійні системи, не сполучені між собою. Вважалося, що кров рухається тільки венами, в артеріях, натомість знаходиться повітря. Це обґрунтовували тим, що при розтині трупів людей і тварин у венах кров була, а артерії були порожні, без крові.

Це переконання було спростоване в результаті праць римського дослідника і лікаря Клавдія Галена (130—200). Він експериментально довів, що кров рухається серцем і артеріями, як і венами.

Після Галена аж до XVII століття вважали, що кров з правого передсердя потрапляє в ліве якимсь чином через перегородку.

У 1628 році англійський фізіолог, анатом і лікар Вільям Гарвей (1578 — 1657) опублікував свою працю «Анатомічне дослідження про рух серця і крові у тварин», в якому вперше в історії медицини експериментально показав, що кров рухається від шлуночків серця артеріями і повертається до передсердя венами. Поза сумнівом, обставиною, яка більше за інших спонукала Вільяма Гарвея до усвідомлення того, що кров циркулює, виявилася наявність у венах клапанів, функціонування яких свідчить про пасивний гідродинамічний процес. Він зрозумів, що це могло б мати сенс тільки в тому разі, якщо кров у венах тече до серця, а не від нього, як припустив Гален і як вважала європейська медицина до часів Гарвея. Гарвей був також першим, хто кількісно оцінив серцевий викид у людини, і переважно завдяки цьому, незважаючи на величезну недооцінку (1020,6 г/хв, тобто близько 1 л/хв замість 5 л/хв), скептики переконалися, що артеріальна кров не може безперервно створюватися в печінці, а, отже, вона повинна циркулювати. Таким чином, ним була побудована сучасна схема кровообігу людини й інших ссавців, що включає два кола. Невиясненим залишалося питання про те, як кров потрапляє з артерій у вени.

Саме в рік публікації революційної праці Гарвея (1628) народився Марчело Мальпігі, який 50 років опісля відкрив капіляри — ланку кровоносних судин, яка сполучає артерії і вени, — і таким чином завершив опис замкнутої судинної системи.

Найперші кількісні вимірювання механічних явищ в кровообігу були зроблені Стівеном Хейлзом (1677 — 1761), який виміряв артеріальний і венозний кров'яний тиск, об'єм окремих камер серця і швидкість витікання крові з декількох вен і артерій, продемонструвавши таким чином, що велика частина опору перебігу крові припадає на область мікроциркуляції. Він вважав, що внаслідок пружності артерій перебіг крові у венах залишається більш-менш сталим, а не пульсує, як в артеріях.

Пізніше, в XVIII і XIX століттях, ряд відомих гідромеханіків зацікавилися питаннями циркуляції крові і внесли істотний внесок у розуміння цього процесу. Серед них були Леонард Ейлер, Даніель Бернуллі (який був насправді професором анатомії) і Жан Луї Марі Пуазейль (також лікар; його приклад особливо показує, як спроба розв'язати часткову прикладну задачу може призвести до розвитку фундаментальної науки). Одним з найвизначніших учених-універсалів був Томас Юнг (1773 — 1829), також лікар, чиї дослідження в оптиці призвели до встановлення хвильової теорії світла і розуміння сприйняття кольору. Інша важлива область досліджень Юнга стосується природи пружності, зокрема властивостей і функції пружних артерій; його теорія розповсюдження хвиль в пружних трубках досі вважається фундаментальним коректним описом пульсового тиску в артеріях. Саме у його лекції з цього питання в Королівському товаристві в Лондоні міститься явна заява, що «питання про те, яким чином і в якому ступені циркуляція крові залежить від м'язових і пружних сил серця і артерій в припущенні, що природа цих сил відома, повинен стати просто питанням найдосконаліших розділів теоретичної гідравліки».

Схема кровообігу Гарвея була розширена при створенні в XX столітті схеми гемодинаміки Аринчиним Н. І. Виявилось, що скелетний м'яз щодо кровообігу не тільки протічна судинна система і споживач крові, «утриманець» серця, але і орган, який, самозабезпечуючись, є могутнім насосом — периферичним «серцем». За тиском крові, що розвивається м'язом, він не тільки не поступається, але навіть перевищує тиск, підтримуваний центральним серцем, і служить ефективним його помічником. У зв'язку з тим, що скелетних м'язів дуже багато, понад 1000, їхня роль у просуванні крові у здорової і хворої людини, поза сумнівом, велика.